Стихи: Павло Вольвач
Павло ВОЛЬВАЧ
ВІРШІ
***
Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.
Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді із імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.
І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,
Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,
І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці
Зубом блискає золотим…
Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.
Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?
***
Я іноді пригадую той час
І жовтий світ дитинства. Адже жовтим
Був дім той, із якого вже пішов ти.
Дім жовтим був. І чорним – керогаз.
Ще в пам’яті – лиснючий коридор.
На жовтім – чорні стовбури акацій.
Під ними – ми, сини одної з націй,
Що все ще “не сложилась до сіх пор”
Та матері на лавці у дворі.
Євреї… Пияки… Злочинці карні…
Пахучий полу бокс у перекарні
Та по дахах – цегляні димарі.
Ото – початок. Ми звідтіль. Ото
Все завдяки сирим і тьмяним мурам.
Хоч світ був невигадливим і мурим,
Як старомодне драпове пальто.
Ми живемо. І дні у смерть течуть.
Баркаси глухо б’ються в Лісабоні.
Бортами в сірих досвітках. Солоні
Сичать вітри, та нам сюди не чуть.
Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.
Та все одно – показують “vicktory”
Обом нам наші пагоди прозорі –
Опори електричних передач.
***
Колись вона в мені давно
Жила, як в ніші.
Була зима. Було вино.
Писались вірші.
Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було – любов
Чи знаки долі?
І хто ж гадав, що знову – сніг,
Що скрипне ліжко.
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…
***
Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.
Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розглядає крізь небесну лінзу.
У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.
* * *
тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока
час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня
з’явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших…
* * *
Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому
З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям
І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься
І розгортає зкам»янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще
І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах
* * *
Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле «сьогодні» твердне під ногою
І моє «колишнє» – поряд – у мені
Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах
І розмова кольору неба й тютюну
Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повизбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров
* * *
- Кажеш, тільки звільнився?
- Хата била катлавая…
абщаковая то єсть…
- Ну-ну…
що його?
сісти й собі?
спитись ганяти машини з Голяндії
двома трамваями доїжджати до прохідної
пританцьовувать під молитовні співи
в Будинку культури глухонімих?
гай-гай
здимів час котловий
общаковий простір епохи
ні імперій уже нічого так порожнеча
непродихність начальства така ж сама
а тоска навіть більша
і труби димлять
попри смерті чиїхсь матерів
от і все
тільки тіні тремтять
в золотому поросі пам”яті
рідне тремтить
голубими змахами тіней
на білих блузках на білих комірах
неповторних моїх коханих
у травні
травні
* * *
Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім’ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п’ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над…
Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, чарки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси…
…Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам’ятаючи все, пам’ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг…
* * *
Немає змін і вінграну заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер’янове слівце)…
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це…
та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в парку і в десяту «марку»
сіда за мною простяга цигарку
питається: а тут тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть…)
торкає брами осіннєвий колір
я – кепсько вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино…
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно
* * *
Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ
Хвости павині розпуска узвіз,
Зернисте світло сіється навскіс,
На брук, на пруг, на світ поза світами.
Там, де зміліли шрами ножові,
Де майже всі зробились неживі,
З тих, що заповідалися братами.
І самота такої глибини,
І тиша з тиш – вчуваються тони
Підземних кровотеч і горніх русел.
Посходились в одно, над злото бань,
Всі басамани спроб і осягань,
І заплелись в лілово-чорний вузол.
Із грізних піль, з таємних сновидінь
Урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).
Прочувані тепер, і не тепер,
Світають з льодянистих стратосфер
Зотлілі сторінки і патронташі.
Отак: синьо табунний часоплин
Ярами з глин дощами із краплин
Пройшов і став. Тепер твоя година.
Діткаючись полічених волось
Шепоче хтось (о ні, то не здалось),
Що кров твоя таки не самотинна.
* * *
при вітрі лісостепу при місяці зеленім
всі змаги – проти себе. та сон про горні висі
розкладено у ранцях тютюн при “кобзареві”
об’явлення і шанці – провіщено у книзі
ти крізь застиглий відчай зростай спокійно чото
нехай світи не внемлять. зростай же. бо так треба
вигулюйся за січнем. без н е ї в світі – що там? –
лише плескаті землі у людях та в деревах
на замковій хтось ходить. і шепоти печерські
в пітьмі нема нагоди – піди їх ропізнай ти
та при вогні – мов з лети – з’являються по черзі
із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти
* * *
Як все змінилось тут. Які чужі
Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,
І на взуття нова сезонна скидка,
Дрібна, неначе цяточка баржі.
Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,
Як і мене давно немає тут.
А губи все такі, такі ж припухлі:
«Рєґінка поступаєт в інстітут…»
Ще пара-трійка з них злетить історій.
Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! –
За стінами підсобок і преторій, –
І прокуратор міг би заздрить сам…
У неї й зараз божевільний морок
В очах баских, що не зійшли на крок.
Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.
Та кептен-муж, та тесть-професорок.
Такі невинні і невпинні зміни…
Я повертаю – звісно, знов косяк! –
На 40 лєт – звичайно ж, України,
Радянської, звичайно ж, ну а як?
Яка розтала, як усе розтане,
Як губи, що лишаються десь там,
На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.
Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.
* * *
Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатаєній Київ-столиці,
Й ніби чаклують… А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.
Байдуже їй… Але стиха говорять.
Дихає дійсність за вікнами поряд.
Бог він на боці яких батальйонів?
Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…
* * *
Судилося слово, коли
подібні слова до золи.
І де? – де над виморним пилом
лягли всякі інші пили…
Нехай. Ти все чуєш вночі.
Повзуть поїзди, як вужі.
Вторують: постане із пеплу,
Із решток чиєїсь душі.
* * *
Усе твоє, як є… І синява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвавшись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.
А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовій сльоті
їх душі бродять десь – хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.
Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють. Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.
Десь посміхнуться. Десь… А хтось – назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела: «…і розум мудрих гине…».
Я знаю – ти яка.
* * *
Як мене круг пальця обвели
ліплені на прірву «ярвали»,
сни ці… Та і в них бувають шпарки.
Дощ і пиво під склепінням арки,
Із якої обживаєш світ,
лобом у хрещатицький граніт,
спиною – у вивіски й контори,
сівши на картон коробки з-під
манґо, десь з якогось Еквадору.
І немов загірне сяйво щогл,
золотих, невидних з-за дахів,
плине в арку. Хвилить протяг все це…
Щось таке, щоб Україна, щоб…
Щось, немов привідкриття шляхів –
матерям зотлілим десь під серце.
* * *
Соняшно. Свіжо. Чітко.
Тіні від камінців.
Всюди вібрує жінка,
Ніби оперний спів.
Дійсності оболонки.
Самотини пласти.
Подруги-каталонки
Електронні листи.
В рівному небі лінії.
Світу легкі вузли.
Впав фараон у Лівії,
Поки мости пливли.
Спокій лежить на сіty.
Я в нім де є, де ні.
Щастя нема на світі.
Є – вересневі дні.
*********************************************
Павло Вольвач – прозаїк, поет, публіцист, перекладач, один з провідних сучасних українських літераторів.
Народився 9 жовтня 1963 року в місті Запоріжжі. Служив у радянській армії, працював на заводах, змінив багато професій і спеціальностей. Зокрема, був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, бутлегером, безробітним, журналістом-телевізійником, кореспонденто Української служби Радіо Свобода. Зрештою, став письменником.
Автор 9 поетичних книг («Марґінес», 1996, «Кров зухвала», 1998, «Бруки і стерні», 2000, «Південний Схід», 2002, «Тривання подорожі», 2007, «Триб», 2009, «Вірші на розі», 2010, «Судинна пошта», 2011, «Сімдесят самовільних пісень») та романів «Кляса», 2004, та «Хрещатик-Плаза», 2012, що стали помітним явищем в сучасному українському літпроцесі. Окремі твори П. Вольвача перекладалися англійською, російською, польською, словацькою та інш. мовами.
Особливий розголос викликав його роман «Кляса», котрий здобувся на широкий відгук в Україні, а також перекладений турецькою, російською та македонською мовами. Живе і працює в Києві. Член Національної спілки письменників України та Українського ПЕН-центру.
Павло Вольвач – прозаик, поэт, публицист, переводчик, один из ведущих современных украинских литераторов.
Родился 9 октбря 1963 года в Запорожье. Служил в армии, работал на заводах, сменил ряд профессий и специальностей: был слесарем, литейщиком, сантехником, художником-оформителем, продавцом, бутлегером, безработным, журналистом-телевизионщиком, корреспондентом Украинской службы Радио Свобода. В конце концов, стал писателем.
Автор 9 поэтических книг («Маргинес», 1996, «Кровь дерзновенная»,1998, «Мостовые и жнивья», 2000, «Юго-Восток», 2002, «Продолжение странствия», 2007, «Триб», 2009, «Стихи на углу», 2010, «Венозная почта», 2011, «Семьдесят самопроизвольных песен») и романов «Кляса», 2004 и «Крещатик-Плаза», 2012, которые стали заметным явлением в современном украинском литпроцесе. Отдельные прозведения П. Вольвача переводились на английский, русский, польский, словацкий, сербский и др. языки.
Особый отклик вызвал его роман «Кляса», котрий получил широкий резонанс в Украине, а также переведен на турецкий, русский и македонский языки. Живет и работает в Киеве. Член Национального союза писателей Украины и Украинского ПЕН-центра.